“Дєд, водка єсть?” – Та вони тут таке виробляли… Тільки зайшли в село йдуть і…

ДЄД, ВОДКА ЄСТЬ?

– Та вони тут таке виробляли… Тільки зайшли в село йдуть і стріляють по воротах, узбіччях, по хатах. – дідусь стоїть на дорозі опираючись на тростину. Він одягнений в чорне пальто, спортивну шапку та штани від костюма. – Я виходжу до них, як ото до вас і питаю:
“Чого ви стріляєте?”

А один відповідає:
“Українскіх салдат гонім”.
“Де ж ви тут солдат українських бачите?”
“Пусть боятся”.
“Немає їх тут. Немає”.
“Дєд, гдє твой падвал? Щас посмотрім”.
І веду їх до льоху.

Вони обережно спускаються вниз, один взяв мене за шкірку і дулом в ребро тицяє.
“Нє шуті, каже. А то піздєц будет”.

Солдат вони там не знайшли, але багажник закруток завантажили.
Потім інші приїздили. Телевізор забрали. Старий телевізор. Але забрали. Асвабадітєлі.
Мій Сірик, пес, гавкає на них.
“Закрой пасть псу. Убью”.
Застрелив. Не збрехав.

Я закопав його там, в клумбі.

Хороший пес був. Десять років жив зі мною. Взяв його маленьким цуценям. За худобою разом ходили. А зараз ні худоби, ні пса, нічого.

За сараєм в сусідки, прям в городі викопали яму під пушку. Стріляли кожного дня. Сусідка з дітьми до мене втекла. В її хаті вікна всі повибивало. Та й таке.

Було вночі гупають в шибку.
“Чого?”
“Дед, водка єсть?”
“Нєт!”, кажу.

Вони не вірять. Заходять в хату. Перевертають все. Шукають.
Одеколон старий знайшли в серванті – забрали. Хліб останній і той забрали.
Дід витирає хустиною сльози. Його руки тремтять.
– Ми заїдемо до вас дорогою назад. Де ваш дім?

Дід показує рукою.
Повертаючись, ми віддаємо кульок з продуктами.
– Не треба, хлопчики. Не треба.
– Треба.
Він бере пакунок.
Очі сльозяться.
Руки тремтять.
Він дякує, обіймає.
Дякує та благословляє.
Ми їдемо далі.

В дзеркалі бокового виду – двір, будинок, дід.
У горлі застряг їжак і слину я більше ковтати не можу.

Valeriy Puzik

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *